Короткий огляд важливих положень 

Метою Загального закону про рівне ставлення (AGG) є запобігання або усунення дискримінації, наприклад, через етнічне походження, стать, релігію, переконання, інвалідність, вік або сексуальну орієнтацію. Окрім зосередженості на сфері праці, AGG також впливає на повсякденні справи (наприклад, покупки, відвідування ресторанів, поїздки на потязі та автобусі), ринок житла, освіту, охорону здоров’я та догляд. 

У розумінні Федерального антидискримінаційного агентства (ADS) AGG також поширюється на медичне обслуговування в приватних лікарських кабінетах та лікарнях, наприклад, у випадках, коли ВІЛ-інфіковані пацієнти отримують записи на прийом до стоматолога лише в кінці дня або якщо їм відмовляють у лікуванні (→ див. Додаткова інформація). 

Важливо: Претензії щодо невиконання обов’язків, відшкодування збитків або компенсації відповідно до §15 або 21 Загального закону про рівне ставлення (AGG) мають бути подані в письмовій формі протягом двох місяців після інциденту. При поданні позову після цього строку слід дотримуватися граничних термінів – у випадку дискримінації під час трудової діяльності, наприклад, позов про відшкодування збитків або компенсації не повинен подаватися пізніше ніж через три місяці після пред’явлення претензій.  Федеральне антидискримінаційне агентство надає інформацію про порядок та терміни подання позовів відповідно до AGG за посиланням https://t1p.de/ljuk3. Обов’язково зверніться за порадою! 

Професійні кодекси лікарів ухвалюються Земельними лікарськими палатами на рівні федеральної землі та містять професійні обов’язки та основні положення здійснення трудової діяльності. 

Вони регулюють, серед іншого, обов’язки зберігання лікарської таємниці, надання інформації та ведення документації. 

Договір про надання медичних послуг між лікарями та пацієнтами регулюється § 630 a–h Цивільного кодексу Німеччини (BGB). В ньому роз’яснюються положення щодо співпраці договірних сторін та вимоги про надання інформації, згоди пацієнтів, ведення документації про лікування та перевірки картотек пацієнтів. Якщо лікарі укладають договір про надання медичних послуг, вони зобов’язанні провести обіцяне лікування: 

§630a Цивільного кодексу Німеччини: Типові договірні зобов’язання в договорі про надання медичних послуг 

(1) За договором про надання медичних послуг особа, яка погоджується провести лікування пацієнта (лікуючий лікар), зобов’язується надати узгоджену медичну допомогу, а інша сторона (пацієнт) зобов’язується оплатити встановлену винагороду, якщо обов’язок по оплаті не покладається на третю сторону. 

(2) Надання первинної медичної допомоги повинно проводитися відповідно до загальновизнаних професійних стандартів, що діють на момент лікування, якщо не було досягнуто інших домовленостей. 

На підставі § 95 част. V Соціального кодексу (SGB V) можна зробити висновок, що для лікарів лікарняної каси обов’язок надання первинної медичної допомоги поширюється в основному на пацієнтів, застрахованих в рамках обов’язкового державного страхування. Під цей обов’язок не підпадають лікарі приватної практики, які самостійно виставляють рахунки. 

Обов’язок надання первинної медичної допомоги має встановлені граничні межі. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо пацієнт не виконує медичних приписів, переслідує лікаря або між ним і пацієнтом відсутня необхідна взаємна довіра (див. Типові приклади і дальше). У наданні первинної медичної допомоги також може бути відмовлено, якщо в медичному закладі немає необхідних для проведення лікування можливостей – вважається, що у випадку занадто великої кількості пацієнтів неможливо надати належний догляд. 

Пацієнти, застраховані в рамках обов’язкового медичного страхування, можуть вільно вибирати лікарів лікарняної каси, допущених до ведення лікарської діяльності (§ 76 SGB V). Згідно з § 95 п.3 (1) част. V Соціального кодексу (SGB V), такі лікарі не тільки вправі, але й зобов’язані брати участь у договірному медичному обслуговуванні. Це означає: Хоча лікарі, які працюють за договором з медичною страховою компанією, також вправі вільно вирішувати щодо укладення договору про надання медичних послуг (→ див. Короткий огляд важливих положень), але вони не мають права відмовляти у веденні пацієнтів каси з неповажних або довільних причин. 

Лікарі не можуть відмовити у наданні необхідної екстреної медичної допомоги. За ненадання лікарем допомоги § 323c Кримінального кодексу (StGB) передбачається кримінальна відповідальність.  

Екстрена медична допомога надається при станах, що становлять загрозу життю або здоров’ю людини, при наявності сильних болів або в іншій ситуації, яка вимагає негайного втручання. З іншої сторони, в обов’язки лікаря входить надання лише «необхідних» заходів, що приведуть до усунення ургентної ситуації. Так, наприклад, стоматологи можуть відмовити у лікуванні пацієнту з болями, після того, як дадуть йому знеболюючий засіб – після цього пацієнт може звернутися до іншого лікаря. 

Тому у численних випадках відмови від лікування межа у визначенні ненадання допомоги в сенсі кримінальної відповідальності не перевищується. 

У другому реченні § 630a Цивільного кодексу Німеччини стосовно договору про надання медичних послуг (→ див. Короткий огляд важливих положень) говориться: «Надання медичної допомоги повинно проводитися відповідно до загальновизнаних професійних стандартів, що діють на момент лікування, якщо не було досягнуто інших домовленостей».

«Спеціальні санітарно-гігієнічні заходи», які застосовують деякі приватні лікарські кабінети та лікарні стосовно пацієнтів з ВІЛ, не відповідають загальновизнаним професійним стандартам. На це вказує, наприклад, інститут імені Роберта Коха у своєму «Посібнику для лікарів»: 

«При лікуванні ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, як і при лікуванні усіх інших пацієнтів, необхідно дотримуватись загальновизнаних правил гігієни. Оскільки інфекційний статус пацієнта може бути невідомим, елементарні гігієнічні заходи слід застосовувати по відношенню до усіх хворих. При проведенні усіх маніпуляцій, під час яких можливий контакт із фізіологічними рідинами, що можуть містити вірус (наприклад, кров’ю, спермою), необхідно надягати захисні рукавички. У тих місцях, на які можуть потрапляти заражені краплі, слід використовувати захисний халат або фартух, багатошаровий захист рота та носа та захисні окуляри або щиток для обличчя. Усі гострі або колючі предмети, що можуть бути забруднені кров’ю чи фізіологічними рідинами, необхідно належним чином утилізувати, не наражаючи на небезпеку третіх осіб. Відповідні вказівки містяться в рекомендаціях Комісії з питань лікарняної гігієни та профілактики інфекцій […].» 

(rki.de > Infektionsschutz > RKI-Ratgeber > HIV-Infektion/AIDS; коротке посилання: https://t1p.de/obekd) 

Право на інформаційне самовизначення означає, що тільки ти самостійно можеш приймати рішення щодо розкриття та використання своїх персональних даних. І хоча про це прямо не йдеться в конституції, відповідно до судової практики Федерального конституційного суду («Рішення про перепис населення» від 1983 року) це є основним конституційним правом про захист даних. Персональні дані також захищаються статтею 8 Хартії ЄС про основні права.

Судова практика Федерального конституційного суду щодо права на інформаційне самовизначення є основою Федерального закону про захист персональних даних (BDSG) і законів про захист даних федеральних земель. Федеральний закон про захист персональних даних (BDSG) в свою чергу доповнює Загальний регламент про захист персональних даних (DSGVO), який регулюється на європейському рівні та застосовується в Німеччині. 

У законодавстві про захист даних діє так званий принцип заборони із застереженням, що її буде знято при наданні згоди. Це означає: що збір, обробка та використання персональних даних в принципі заборонені та дозволяються лише за наявності чіткої правової підстави або якщо суб’єкт даних прямо (як правило, письмово) дає свою згоду на збір, обробку та використання своїх даних. 

На цьому принципі базується стаття 6 Загального регламенту про захист даних (DSGVO). 

В статті 5 Загального регламенту про захист даних (DSGVO) наводяться принципи обробки персональних даних, такі як правомірність, здійснення добросовісної обробки, прозорість, цільове використання, мінімізація даних, коректність, обмеження часу зберігання, а також цілісність і конфіденційність.

Завдяки загальному регламенту про захист даних були посилені інформаційно-правові норми для громадян і значно збільшені штрафи за порушення. Додаткову інформацію можна отримати в уповноважених у справах із захисту даних федеральних земель та федерального уряду. 

Захист даних в лікарнях та приватних лікарських кабінетах означає:

• Співробітники не повинні використовувати усі дані пацієнта, а лише ті, які їм потрібні для виконання завдань. 
• Дані, пов’язані зі здоров’ям, напр., медичні картки з діагнозами не повинні залишатися без нагляду у реєстратурі, в палаті або в інших приміщеннях. 
• Навіть щодо даних, записаних в електронному вигляді, слід подбати про те, щоб їх не було видно стороннім (наприклад, розміщаючи монітор комп’ютера таким чином, щоб інші не могли бачити дані). 

В обов’язковому порядку повинно враховуватися бажання пацієнта, коли він не хоче, щоб про ВІЛ-інфекцію робилася помітка у направленнях до третіх осіб. В обмінну карту вагітної може вноситися інформація лише про проведення тесту на ВІЛ, але не його результат. 

Відповідно до §203 п.1 Кримінального кодексу (StGB) лікарі не повинні «самочинно розголошувати чужу таємницю, зокрема службову інформацію, яка належить до сфери особистого життя іншої особи…». В іншому випадку їм загрожує позбавлення волі на строк до одного року або покарання у вигляді штрафу, можуть бути подані цивільні позови про невиконання обов’язків та відшкодування збитків.

Зобов’язання щодо дотримання конфіденційності (збереження лікарської таємниці) поширюється також на співробітників медичних закладів (§203 п.3 Кримінального кодексу).

Зобов’язання зберігати лікарську таємницю поширюється на усі персональні дані та факти (наприклад, тип і перебіг захворювання) та по відношенню до усіх осіб (включаючи родичів) – навіть після смерті.

Винятками щодо зобов’язання зберігати лікарську таємницю є випадки, коли

• суб’єкт даних надає свою пряму згоду (наприклад, на передачу персональних даних з метою виставлення рахунків або для звільнення лікуючих лікарів від їхнього обов’язку зберігати лікарську таємницю перед укладенням приватного медичного страхування чи страхування життя)
• надана «мовчазна» або передбачувана згода (див. нижче), напр., якщо в лікарні дані пацієнта передаються лікарям і медперсоналу наступної зміни
• наявне встановлене законом зобов’язання про надання інформації, напр., органам соціального захисту або відповідно до Закону про профілактику та боротьбу з інфекційними захворюваннями (це положення не поширюється на ВІЛ-захворювання)
• наявна правомірна крайня необхідність відповідно до § 34 Кримінального кодексу, напр., існує серйозна небезпека для життя та здоров’я третьої особи (→ але див., наприклад, Приклад з практики 5 і дальше).

“Мовчазна” згода на передачу медичних висновків та інших даних третім сторонам поширюється лише на тих співробітників, які в силу необхідності безпосередньо пов’язані з такою передачею – у зв’язку з лікуванням, доглядом або адмініструванням. Цей аспект також повинен враховуватися при документуванні, зберіганні та передачі результатів обстежень і даних про лікування, та при виставленні рахунків лікарняним касам. 

Навіть у разі направлення до інших спеціалістів не можна автоматично припускати мовчазну згоду пацієнта.